Створення VR з дітьми художниками у Харкові, Україна

Працюючи над VR-проєктами разом з українськими підлітками та дітьми у студії Aza Nizi Maza, розташованій у колишньому бомбосховищі в центрі Харкова, я вчуся більше, ніж будь-коли раніше.

Майбутнє мистецтва формується в новому поколінні громадян світу. Спільнота, повага та довіра — ось що має вирішальне значення. Це лонгрід для тих, хто хоче заглибитися в тему мистецтва, імерсивних медіа та молодих творчих людей, яким доводиться жити й творити в умовах війни, що триває.

Лео Еркен – nl12 | lab – червень 2026, року переклад Ольги Старостіної

Час читання — близько 15–20 хвилин. For English click here

Раптом стає дуже темно. Я в мікроавтобусі ще з шістьма пасажирами. Усі вони — українські біженки, які живуть у Західній Європі та їдуть провідати свій дім, чоловіків, батьків, дітей і друзів. Жінок зібрали з їхніх (нових) домівок у Нідерландах та Німеччині, і разом ми провели в цьому автобусі вже понад 35 годин. Місто, яке я бачу за вікном, називається Полтава, і звідси лише година до мого пункту призначення — Харкова. Водієві важко оминати вибоїни на дорозі, іноді він пропускає якусь, і тоді мікроавтобус відчайдушно трясе. Жінка поруч зі мною каже, що їй шкода машину. Водій не хвилюється та обіцяє: «Скоро ви всі будете вдома, а чоловік з Амстердама — у своєму готелі…»

З мого вікна Полтава виглядає як величезне село. Безліч маленьких будиночків, розбиті дороги, жодного вуличного освітлення і цього вечора майже немає машин. Моє місце — біля дверей, і коли комусь потрібно вийти, я відсуваюся. Літня пані прощається з нами з порога свого дому, і я маю можливість окинути поглядом її вулицю. Тут немає ані асфальту, ані навіть бруківки, хоча вона мешкає в багатоквартирному будинку.

Коли я приїжджаю до готелю, молода адміністраторка Софія зізнається, що хвилювалася за мене — єдиного іноземця у її списку. «Ви приїхали на мікроавтобусі? Добре… ви вже були тут раніше і, схоже, знаєте, що до чого. Застосунок з тривогами у вас є, так? Будь ласка, залиште мені свій український номер телефону для екстрених випадків. Сьогодні було тихо, але вчора творилося казна що, дрони літали просто над будівлею. Наше укриття — це також і кімната для сніданків. Ваш номер на третьому поверсі. Добраніч!»

Наступного ранку я зустрічаюся біля готелю з Варварою Коротченко. Вона допомагатиме мені як перекладачка і вона єдина з основної групи юних художників студії Aza Nizi Maza, з ким я не був знайомий раніше.
Вона з голови до ніг в рожевому. «Скільки тобі років?», — питаю я. «Мені 15», — відповідає вона. — «А вам скільки?»
Мені доводиться переналаштуватися: ця юна дівчина, яка в найближчі дні стане ключовою ланкою мого спілкування, могла б бути моєю онукою.
«Не переймайтеся через свій вік», — каже вона. — «Ви рухаєтесь, буваєте в різних місцях, щось робите, не такий вже ви й старий!»
Варвара й сама «стара душа». Війна змусила її провести певний час у Франції та США, а після повернення в Україну — рано навчитися самостійності. Мати і сестра живуть в іншому місті з міркувань безпеки, а батько постійно в роз’їздах.
«У мене все добре, школа чудова, і моя мистецька діяльність розвивається. Будь ласка, не хвилюйтеся за мене», — додає вона.

Ми йдемо широкими відкритими вулицями міста, говоримо про мистецтво та її досвід повернення у війну. Варвара ретельно добирає слова: «Я не розуміла війну повністю, поки не повернулася в Україну. Я знаю, що люди зляться на інших за те, що ті «недостатньо думають» про війну, але насправді важко багато про це думати, коли ти в ній не живеш. Забувати або не думати про погане, поки воно тебе безпосередньо не торкнеться, — це, на мою думку, не зовсім ігнорування. Коли я була в США, то не займалася мистецтвом і не писала про нього, а зараз в Україні, де більшість моїх друзів — художники і я перебуваю в цьому соціальному кол — я бачу реакцію людей на мистецтво. Можна сказати, що всі тут дуже відкриті до нього. Мистецтво зараз — величезна частина мого життя і життя всіх навколо. Думаю, у воєнний час воно стає частиною життя людей, бо відображає певні почуття, які ми всі переживаємо. Я ціную мистецтво, яке переосмислює війну та страшні емоції, пов’язані з нею, але також вважаю, що важливо зображати радісні моменти, і зараз помічаю, що цього стає більше. Думаю, це добре, бо іноді здається, що ми не можемо повноцінно проживати щасливі моменти через весь той сум, який відчуваємо щодня».

Нас перериває сигнал мого застосунку тривоги та виття сирен з усіх боків. Здається, ніхто на вулиці не реагує. «Зона, яку покриває офіційний застосунок, дуже широка», — пояснює Варвара. — «Є групи в Telegram, які більш інформативні». За її порадою я приєднуюся до групи, яку веде одна людина, і схоже, вона взагалі не спить. Цей хлопець перехоплює всі доступні джерела тривог і створює скріншоти Google Maps разом із зображеннями дронів. Це працює як спільнота: люди реагують і додають актуальну інформацію. Я вчуся спочатку читати емодзі. Коли бачу багато злих облич, одразу вмикаю Google Translate. Невідоме українське слово часто вказує на характер місцевості: промисловий район чи енергетичний вузол. Тривога, як я зрозумів, — це одне, а от інтерпретація тривоги — це вже справа спільноти. Коли наступного дня ми чуємо звук «бабах!», усі люди навколо, включаючи Варвару, починають шукати інформацію в телефонах. «Вісім кілометрів», — каже вона.

Щоб дістатися студії, ми маємо перетнути невеликий сквер з погруддям українського письменника Михайла Коцюбинського (1864–1913) на високому постаменті. Його не обкладено мішками з піском, як інші пам’ятники в місті. Виникає питання, чому його не вважають достатньо важливим, щоб вберегти. У сквері є трохи зелені, стоять лавки. «У принципі, це чудове місце, щоб посидіти», — каже Варя. — «Але зараз воно наче притягує п’яних дідуганів та інших божевільних маргіналів. Таким дівчатам, як я, не вийде тут розслабитися».

Навпроти скверу височіє монументальна будівля, яка, за свідченням старих вивісок, колись була банком, але тепер закрита й заколочена, стіни вкриті графіті. Втім, зліва є службовий вхід. Він веде нас до підземного простору — колишнього бомбосховища часів Холодної війни, а нині — художньої студії для дітей. Це домівка Aza Nizi Maza.

Разом з нашою командою в nl12 | lab ми завершуємо роботу над створенням The March VR («Марш») — імерсивним досвідом про наше сприйняття війни. Роками ми збирали фотографії, предмети та інші залишки жорстокого минулого. Насправді, звичайні речі — те, що можна знайти на блошиних ринках, у сімейних архівах або в місцевому супермаркеті. З усіх цих фрагментів ми реконструювали нові віртуальні реальності.

Завдяки сотням аматорських фотографій, зроблених одразу після бомбардування міста Роттердам 14 травня 1940 року, речам, картинам та цифровим можливостям ми створили руїни, які відсилають до руйнувань Грозного чи Гази. Об’єднавши кімнатні рослини та колоніальну фотографію, ми переосмислили нідерландську окупацію Індонезії. Ми поєднали старі сувеніри, привезені з Африки та Карибського басейну, з предметами, викраденими в колоніальні часи, які нині представлені у наших музеях — відсканували їх і скомбінували з відверто расистською «антропологічною» фотографією. Використовуючи студійну фотографію того часу, яку перетворили на 3D, ми створили окопи з солдатами і навіть «табір біженців», що відсилає до Першої світової війни та пізніших періодів історії. Ми зробили сцену для обговорення наших зоопарків, а також музеїв війни і культур світу. І створили ще одну — про тоталітарну державу. Для цього я купив майже 700 фотографій на блошиному ринку в Харкові. У поєднанні з моєю власною роботою як фотожурналіста ми перетворили все це на 3D-віртуальний світ, у якому відвідувачі можуть подорожувати авторитарним суспільством.

«Марш» — це спроба обговорити серйозні речі з нашим оточенням у більш-менш ігровій формі. За допомогою VR ми намагаємося ініціювати розмову про проблеми, від яких зазвичай ухиляємося.

Кожен, хто готовий зануритися у власну (сімейну) історію, знайде там темні плями. Під час війни наші предки були не лише жертвами, а й злочинцями або, найчастіше, спостерігачами. Ми маємо визнати: у нашому особистому минулому можна знайти чимало злочинців, і всі ми в теперішньому є подекуди спостерігачами, які нічого не роблять.

Мій дід був колонізатором, шкіпером на торговому судні, що ходило до так званої «Голландської Ост-Індії» (Індонезії). Інший дід з боку матері обійняв посаду мера маленького містечка під час німецької окупації Нідерландів. Він був колабораціоністом, але водночас зміг приховати єврейське походження своєї дружини та доньок. Двоюрідний прадід нашої композиторки Фріди Густавс бул солдатом СС та загинув по дорозі на Східний фронт. Наша письменниця Маріеке Орнеліс працює над своїм першим романом, у якому розповідає про темну історію колабораціонізму її родини в Антверпені під час Другої світової війни.

І є сьогодення: наша українська учасниця команди Ольга Старостіна вже чотири роки поспіль постійно отримує на свій телефон оновлення про війну кожні кілька хвилин. Разом із донькою Сашею (8 років) вона перебуває в Нідерландах із міркувань безпеки. З моменту її появи в нашій амстердамській студії розмови про розвиток «Маршу» стали набагато менш абстрактними. Наші ідеї та наміри на початку здавалися зрозумілими, але згодом з’явилися нові запитання і сумніви.

Чимало розмов точилося навколо ролі, компетентності та некомпетентності моєї колишньої професії — журналістики. Вже багато років тому моя робота фотожурналіста здавалася мені дедалі більш проблематичною. У певний момент я вирішив припинити робити фото людей у кризових ситуаціях і натомість почати працювати разом із ними.

У студії ми знаходили способи звертатися до минулого, але як протистояти теперішній хвилі насильства?

Ольга розповіла нам, що роками мріяла про студію під назвою Aza Nizi Maza, і показала їхню сторінку у Facebook. Ми були приголомшені. Ця арт-студія добре відома в Україні. Вона була заснована у 2012 році Миколою Коломійцем і ще донедавна мала сімох працівників. У перші років російського вторгнення на Донбас вона приймала багато дітей-біженців із Луганська та Донецька. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли Харків також опинився під ударом, більшість працівників виїхали з міста або пішли до війська. Микола Коломієць та Олексій Михайлов були єдиними, хто залишився. Без системної фінансової підтримки їм вдалося утримувати студію на плаву і приймати всіх дітей, які приходили. Деякі згодом вступили до художніх шкіл чи виїхали в інші місця, але кістяк команди залишався і працював.

Два роки тому Ольга зв’язалася з Миколою та Олексієм, і події почали швидко розгортатися, коли я приїхав до Харкова навесні 2025 року. У переповненій студії я розклав ноутбуки та гарнітури і почав експериментувати з дітьми у віртуальному просторі. В амстердамській студії Ольга разом із креативним програмістом Крисом Молле та композиторкою Фрідою Густавс забезпечували технічну підтримку.

Сидячи серед дітей, я просив їх робити малюнки, які ми перетворювали на 3D і одразу ж інтегрували в імпровізований віртуальний ландшафт. Весь день навколо мене були захоплені діти. Стос малюнків на столі поруч зі мною зростав. Маленька Міра (7 років), яка втратила батька на фронті всього кілька тижнів тому, провела багато часу всередині нашого спільного експериментального віртуального простору. Поки вона була там, ми відсканували її, і вона сама стала частиною цього простору. У фінальній сцені, яку ми створили, можна побачити, як вона стоїть на літаючому драконі, створеному іншим художником Aza Nizi Maza.

У мій останній день у Харкові Микола дав мені жорсткий диск із тисячами малюнків, зроблених дітьми в Aza Nizi Maza за попередні роки. З цим матеріалом та всіма ідеями дітей студії, команда nl12 і я створили сцену під назвою «Колір». Це великий простір, в якому відвідувач може летіти крізь дитячі переживання. Пролітаючи над головами велетенських монстрів, ви зустрінете дітей, тварин, сцени миру та війни. Можна долетіти аж до космічного корабля. Все це створено з робіт дітей Aza Nizi Maza. Музичний супровід написала композиторка Фріда. Саме це я зараз везу назад до Харкова.

Основна команда Aza Nizi Maza — це підлітки. Вони згуртовані та віддані одне одному. Варвара Коротченко разом із Христиною Самойловою (17), Дариною Хамахою (16), Віолеттою Холмогоровою (17), Георгієм Носенком (13), Камелією Христенко (15), Пелагеєю Біланчук (15) та ще кількома дітьми — серце щоденного життя студії. Майже щодня після школи вони приходять і починають працювати. До них доєднуються і зовсім маленькі діти, як-от Ваня Кононов-Руднікевич (9 років), у якого нещодавно відбулася перша значна персональна виставка у величезній промисловій будівлі. Його монументальні картини та малюнки легко заповнили весь простір.

Посеред найгаласливішої кімнати я знову розгортаю свою VR-лабораторію. Радісна реакція, спонтанні вигуки. Побувавши самі у віртуальному просторі, Варвара і Христина беруть на себе роль інструкторок для інших, даючи мені змогу знімати процес. Микола дуже довго досліджує кожну деталь всередині VR, а потім йому стає зле. Наступного дня він проводить у цьому просторі більше часу. Коли він знімає гарнітуру, то переповнений емоціями, але висловлюється не надто зрозуміло: «О, Лео, нам дійсно потрібно дещо змінити!» Перш ніж я встигаю занепокоїтись, він уже йде в іншу кімнату робити бозна-що. Тепер стає зрозуміло, що змінювати треба не VR, а план у його голові. Те, що він побачив у віртуальній реальності, надихнуло його змінити щось інше, поза цим. Він пообіцяв розповісти мені про це потім.

Я хвилювався через те, як буде сприйнято фінальну VR-сцену з дитячими малюнками. Було нереально вмістити роботи всіх дітей. Ми використали сотні картин, малюнків та ескізів, а перенесення 2D у 3D змінює саму природу цих зображень. Проте схоже, дітей та підлітків це взагалі не хвилює — або вони цього навіть не помічають. Вони сприймають усе як своє творіння, як роботу їхньої спільноти. Для них важливе те, що їх об’єднує.

«Коли ви прийшли до студії вперше, то був мій перший досвід у VR», — каже Дарина. — «Я була вражена цими можливостями. Цього разу вже не очікувала чогось більшого, але справді була приємно здивована. Я впізнаю наші роботи, і мені подобається те, що ви з ними зробили. Вони виглядають як надія серед страшних, дивнихі незрозумілих речей. Наче наше мистецтво помістили в банку: ти бачиш його у вакуумі, без пояснень. Це як химерна гра, де тобі потрібно просто спостерігати».

Поки всі діти мають можливість випробувати віртуальний світ, я спостерігаю за тим, що відбувається в студії. У кожної дитини є свій особистий робочий зв’язок із Миколою Коломійцем. З деякими це призводить до довгих складних розмов, з іншими — до абсурдного гумору. Він заохочує їх приймати свою свободу, мислити й працювати масштабно. Масштабніше за їхні власні тіла. Їм надається необмежена кількість паперу та фарби, але вони нічого не переводять марно. Микола годинами бігає по студії, залучаючи кожного до творчого процесу й роблячи так, щоб усі почувалися як вдома. Під час розмови він постійно рухається і може продовжувати говорити з тобою, вже перебуваючи в іншій кімнаті.

Микола заохочує дітей мислити через дію. Діти приєднуються до нього в процесі, за яким іноді важко встежити. Розробляючи концептуальні ідеї, Микола та діти розмовляють, жартують, будують, руйнують і починають усе спочатку. Потім, коли основа готова, підключаються інші учасники для роботи над деталями та наступних кроків.

Хоча в минулому Микола Коломієць мав успішну кар’єру як незалежний художник та музикант, справжніх вершин він досяг саме у роботі з дітьми. «Діти здатні ігнорувати перешкоди і можуть мислити та діяти абсолютно вільно», — каже він. — «Будь-яка ідея стає масштабніше, якщо пропустити її через дитяче мислення та дії. Я справді вважаю, що між дорослим і дитячим мистецтвом не повинно бути кордонів. Ми потрібні одне одному».

Важливою частиною життя студії є велика кількість дітей з особливими потребами. Суспільство навішує на них ярлики на кшталт «аутизм» чи «синдром Дауна». У студії ж кожен — повноправний учасник творчої команди. Яким би не був його внесок у проєкти, все приймуть із любов’ю та увагою. Серед таких особливих людей — Влад Погребной, один із найвідданіших учасників творчої команди і надзвичайно талановитий хлопець. Влад веде власні канали в Telegram та Instagram, він один із найстарших в команді — йому 22 роки. У нього особливі стосунки з Миколою, який дбає про те, щоб для Влада завжди знайшлося тихе місце для роботи. Коли навколо занадто галасливо, стають у нагоді навушники з шумопоглинанням.

У коридорах я спілкуюся з мамами дітей з особливими потребами. Деякі з них приносять із собою ноутбуки, щоб попрацювати, як-от програмістка Ірина Павлюченко. Я обіймаю її після того, як не бачив цілий рік, і запитую: «Як справи?» Її завжди сяюче обличчя на кілька секунд стає похмурим. «З чого б почати…» — каже вона.

Aza Nizi Maza створює численні виставкові проєкти, які можна побачити по всій Україні та за її межами. Ці масштабні колективні художні роботи від різних митців мають багато шарів і ще більше деталей. Можна годинами розглядати та інтерпретувати їх.

Структура робочого графіка проста: роботу виконують діти, які приходять. Тому Христина, Дарина та Віолетта присутні тут майже завжди. Щодня в робочі години студії вони беруться до справи. Я запитую Христину — непомітну центральну постать, яку всі поважають і вважають однією із найталановитіших — як вона ставиться до того, що інші замальовують її роботу, коли вона відсутня. Вона каже: «На перший погляд, це може засмутити, але я ставлюся до цього нормально, якщо виходить щось цікаве, а так часто і буває. Мені дуже подобається працювати в команді. Це чудово, тому що ми можемо обговорювати деталі та інші речі з учасниками проєкту безпосередньо під час роботи. Іноді я можу щось забути або просто не знати, як зробити, а Дарина чи Віолетта, наприклад, знають, тому я спокійно передаю це завдання їм. Якщо захворію або не зможу прийти, то знаю що можу довіритися дівчатам і вони підстрахують. Хоча буває, хвилююся, що хтось не впорається і все піде не так, як треба, але це трапляється рідко, адже кожен уже відточив свої навички».

Коли я запитую їх про ставлення до мистецтва, у кімнаті помітне відчутне пожвавлення:

«Іноді я проводжу в студії більше часу, ніж удома», — каже Дарина. — «Знаєте, для мене мистецтво — це щось нереальне, щось водночас звичайне і сюрреалістичне. Щось таке, що містить у собі все й водночас нічого. Я люблю мистецтво, але іноді воно занадто складне. А іноді його просто забагато».

«Мистецтво існує для всіх нас», — відповідає Христина. — «Це спосіб висловити те, що неможливо передати словами. Думки, які не можеш сформулювати, завжди можна намалювати. Мистецтво також відображає ідентичність людей, адже саме через нього багато хто пізнає культуру». Потім вона додає: «У мистецтва є багато меж, але найважливіше те, що всі вони відкриті».

До розмови долучається Віолетта: «Для мене мистецтво — це життя. Це про те, щоб жити моментом, тому що я не знаю, що принесе завтрашній день».

Останніми тижнями все у великій центральній кімнаті Aza Nizi Maza перетворилося на 3D. Не лише всі стіни заповнені тривимірними картинами в процесі створення, а й сама кімната також повна статуй тварин, людей, масок, рослин та будинків. Команда створює декорації для лялькового театру. Сюжет базується на житті братів Грімм. Це вже третій великий проєкт Aza Nizi Maza цього року.

«Наразі ми працюємо зі скульптурами», — розповідає Віолетта. — «Ми створюємо декорації для театральної вистави, і тут принципово важливо розуміти, як ці форми взаємодіятимуть у просторі. Коли ми тільки починали, то годинами згортали й рвали папір, досліджуючи, що взагалі можна зробити. І зараз ми робимо те, що поки не вміємо робити як слід. Для нас це новий формат».

Процес, про який говорить Віолетта, добре мені знайомий. Кожен VR-проєкт, який ми створювали у студії в Амстердамі, починався із багатьох невідомих. Метод спроб і помилок, іншого шляху немає. Чим краще ми пізнаємо одне одного тут, у цьому харківському підвалі, тим більше спільного проявляється. Можливо, наші технології й відрізняються, але ми мислимо та працюємо схоже, тож не дарма стільки часу обговорювали тему 2D проти 3D.

Віолетта: «Візьмемо, наприклад, листок: він може здаватися пласким, але у нього є прожилки, і люди все одно сприймають його як щось тривимірне. Мозок наче автоматично конструює 3D-модель із двовимірних даних. Для мене двовимірність — це радше математична структура. VR — крутий спосіб гіперболізувати об’єм і водночас досліджувати дрібні деталі простору».

Усі в студії виглядають трохи виснаженими: команда щойно презентувала свій останній великий проєкт — виставку для Музею Ханенків у Києві. Вони створили панораму заввишки 2,5 метри та завдовжки 23 метри, яка переосмислює серію офортів Франсіско Гої «Los Disparates». Минулого року музей виявив копію цих офортів у власному архіві. Команду Aza Nizi Maza запросили створити реінтерпретацію. Вони колективно вирішили згенерувати сон про дорослішання вигаданої підлітки Франциски Талан. Робота представлена у вигляді величезного безперервного кола із входом по центру, щоб публіка могла зайти всередину. Головна сюжетна лінія розповідає про молоду дівчину, яка бачить сни і в якийсь момент вирішує їх записувати. Усе довкола підпорядковане її страху майбутнього.

«Ми провели багато часу, вивчаючи гравюри, ділилися враженнями та реакціями на побачене», — каже Христина. — «Саме на цій основі й формувався каркас проєкту. Під час роботи і на самій виставці було багато емоцій. На відкритті вирувала справжня енергія: люди, камери, журналісти. Усі хотіли поговорити з нами про проєкт і дізнатися, про що він».

Команда вклала у проєкт власні сни та переживання.

«Я йду порожнім ринком», — розповідає Віолетта. — «Ятки зачинені, хитаються різні вивіски. Погода просто жахлива, сильний вітер, наче ось-ось налетить ураган. Птахи літають дуже низько, і я бачу, як вони — переважно синього кольору — починають кружляти, і ці кола поступово збираються у сферу з кілець. Птахи тріпочуть крилами, але залишаються на місці в повітрі. У мене було таке відчуття, ніби ця сфера дивилася на мене зсередини. Вона нагадувала херувима, а потім усе стислося й вибухнуло. Я побігла, але навколо мене, а іноді й просто на мене, падали вже мертві птахи».

«Добре, я теж розкажу свій сон», — каже Дарина. — «Він про стару комуністку в інвалідному візку. У тому сні я була у своїй квартирі з Христиною та Віолеттою. Я живу на 11-му поверсі, і моє вікно виходить на дах іншого будинку. Зачекайте! Це важливо! Я подивилася на годинник і подумала, що вже дуже пізно, і Христині з Віолеттою час іти додому. Коли я сказала їм, котра година, і вони побігли. Я повернулася до вікна, що виходить на дах іншого будинку, і побачила солдатів. У них була зброя і головні убори з комуністичною символікою. Їхньою лідеркою була літня комуністка в інвалідному візку. Мені стало страшно. Один із солдатів повернувся в мій бік, і я побігла на кухню, а там була моя мама з Христиною та Віолеттою. У Віолетти на нозі був відбиток долоні».

Христина підхоплює: «Мені років шість, і я йду до нашої комірчини, яка розташована праворуч від дверей, що ведуть до кімнати. Комірчина завалена старими речами: якимись колесами, старими телевізорами. Зайшовши всередину, я бачу маленькі дверцята під вікном. Я проходжу крізь них і опиняюся у великому спортзалі. Він оформлений в червоних та жовтих кольорах. У кінці залу стоїть коробка з ляльками (доволі кумедними). Я граюся з ними і прокидаюся знову в ліжку. Цей сон снився мені десь із тиждень. Потім, через кілька місяців, мені знову наснився цей самий сон, у тій же послідовності, але фінал інший: коли я заходжу до комірчини, то бачу гойдалку, а через вікно у дворі — дівчинку на такій самій гойдалці. Ми гойдаємося разом. Я в кімнаті, а вона — надворі».

«У мене був ще один сон на самому початку війни», — згадує Дарина. — «Ми з подругою гуляли біля мого будинку, коли в Харків пришли російські військові. Ми побігли до мого дому, але подруга не встигла зайти до моєї квартири, і вони її вбили. Тож це трохи сумний сон».

«Але зачекайте!», — каже Христина. — «За цим проєктом стоїть ще одна історія. З реального життя. Коли моя двоюрідна сестра Настя приїхала в гості, ми збиралися вечеряти. Вона показала нам пляшечку, в якій був скелет крихітної жабки. Я розповіла про це в студії, і ми вирішили використати скелет жаби як одну з наших сюжетних ліній».

Виставка в Музеї Ханенків відкрилася всього кілька тижнів тому і одразу стала популярною. Я бачу, що вона активно з’являється у моїй стрічці Instagram, її публікують відвідувачі з різних сфер мого українського кола спілкування. Робота вражаюча, справжній музейний рівень. Важко повірити, що її створила група підлітків за підтримки зовсім маленьких дітей і кількох «особливих» дітей з інвалідністю, наприклад, тих, хто не може говорити.

Ми обговорюємо, чи міг би такий твір мистецтва «спрацювати» за межами України. Христина, Віолетта, Дарина та інші мають сумніви щодо цього.

«Відвідувачі в Києві — це українці», — каже Дарина. — «Щодо іноземців це не спрацює, якщо в них чи їх рідних немає такого досвіду. Я не говорю конкретно про досвід цієї війни. Українці віками виборювали своє життя, свою культуру, і, на щастя, не так багато націй знають, що це за відчуття».

Звісно, я міг би сперечатися з Дариною та її друзями щодо їхнього бачення досвіду інших країн, але не буду. Мене захоплює їхня внутрішня потреба все переосмислювати, переоцінювати, інтерпретувати і реконструювати історію та ідентичність. Я вражений тим, як вони використовують для цього свободу та уяву. Це саме те, про що Христина згадувала раніше. Їхні кордони відкриті. Їхні ідеї, сни та образи допомагають формувати оновлену українську ідентичність і створюють вражаючу нову хвилю всередині європейського мистецтва. Для мене, як стороннього спостерігача, просто дивовижно бачити, наскільки важливою в цьому процесі є роль дітей та молоді зі студії Aza Nizi Maza. На їхніх плечах лежить велика відповідальність.

Тож куди ми рухаємося далі? Звісно, ми хочемо розвивати імерсивне мистецтво разом із новим поколінням в Україні і вже будуємо відповідні плани. У Нідерландах ми формуємо зараз нову коаліцію музеїв, мистецьких інституцій і академій, щоб знайти стійку основу для руху вперед.

У складні часи люди стають винахідливими. На День Короля сотні тисяч гостей приїжджають до нідерландської столиці Амстердама на святкування, а простіше кажучи — випити та повеселитися. Анна та Геррі, які живуть за адресою De Nieuwe Leliestraat 54, повісили на свої двері табличку: «Попісяй на підтримку України — 5 євро». Вони зібрали 1400 євро, а наступного року повторили це і зібрали ще 1000 євро. Микола та Олексій витратили ці гроші на оплату численних рахунків студії.